Матеріали для оформлення тематичних виставок
8 тарвня - День пам'яті та примирення
Революція гідності
20 лютого -
День Героїв Небесної Сотні
Президент України Петро Порошенко підписав Указ «Про
вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті
Героїв Небесної
Сотні».
Документом встановлено щорічне відзначення 20
лютого Дня Героїв Небесної Сотні – на знак вшанування відваги, сили духу і
стійкості громадян, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад
2013 року - лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і
свободи людини, європейське майбутнє України.
ПРИСВЯЧуєься ТИМ, ХТО ЗАГИНУВ НА МАЙДАНІ У БУРЕМНІ ДНІ ЄВРОРЕВОЛЮЦІЇ.
ГЕРОЇ НЕБЕСНОЇ СОТНІ
ПОВСТАЛИ ПРОТИ НАСИЛЛЯ, НЕСПРАВЕДЛИВОСТІ ТА БРУТАЛЬНОГО ЗҐВАЛТУВАННЯ СВОЄЇ КРАЇНИ…
КОЖЕН ЗДІЙСНИВ ОСОБИСТИЙ ПОДВИГ — ВІДДАВ НАЙЦІННІШЕ — СВОЄ ЖИТТЯ ЗАРАДИ НОВОЇ
УКРАЇНИ.
ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЯМ!
ВАЛЕРіЙ ОПАНАСЮК42 роки, АВТОМЕХАНіК С. ДЮКСИН (РіВнЕНСьКА ОБЛАСТЬ)
загинув 20 лютого 2014 року від снайперської кулі
Герой Небесної Сотні Валерій Опанасюк загинув 20 лютого від
вогнепального поранення в серце, коли відтягав з передовою поранених.
«Щедрий, співчутливий і
жертовний», - згадує рідна сестра Валерія Наталя. Каже, що загострене почуття
справедливості у брата було з дитинства. «Він ніколи не звертав уваги на
матеріальні речі. Йому все одно було: бідний, чи багатий. Завжди заступався і
допомагав тим, хто цього потребував. Де була біда, завжди першим йшов на
допомогу, - каже вона. - Не вмів довго тримати зла ».
За словами дружини Героя Небесної сотні Вікторії, Валерія цінували
за прямоту і чесність. «Якщо ти не правий, він не боявся сказати це в обличчя.
Не думаючи про те, як це може обернутися проти нього », - згадує дружина.
Валерій виріс у багатодітній родині. Як і його мати, він пішов з
життя в 42 роки. Напівсиротами залишилося п'ятеро дітей. Молодшому синові -
всього два рочки.
Вікторія згадує, що коли чоловік їхав на Майдан, вона відмовляла
його, знала, як там небезпечно. «А він ішов і не боявся, що його вб'ють», -
додає вона
ОЛЕКСАНДР
ХРАПАЧЕНКО
26 РОКІВ,
ТЕАТРАЛЬНИЙ РЕЖИСЕР, МІСТО РІВНЕ
ЗАГИНУВ 20 ЛЮТОГО 2014 РОКУ ПЕРШІЙ
БАРИКАДІ НА ІНСТИТУТСЬКІЙ.
20 лютого
зранку, коли бої начебто вщухли, Герой Небесної Сотні Олександр Храпаченко
заліг з товаришами на першій барикаді на Інститутській. Хтось кинув коктейль
Молотова, Сашко підняв голову подивитись. Саме в цей момент снайперська куля
пройшла через його ключицю та легені і потрапила просто в печінку. Смерть
настала миттєво.
Йому було
26-ть. Народився та проживав у Рівному. Там закінчив школу й університет.
Однокласники його пам’ятають як активного учасника всіх шкільних заходів,
президента учнівського самоврядування, зірку КВК та молодіжних вистав
«Він не сидів на місці, завжди був у гущі подій — серед людей», —
згадує товариш Сашка Андрій Власик. Він і на Майдані був у самій гущі, ще
з листопада… Відразу записався до 35-ї сотні Самооборони Майдану Волинська Січ.
«Сашко впроваджував для своєї сотні нові ідеї і стратегії боротьби. Непохитно
вірив в те, що все зміниться, в те, що вони все змінять!», – розповідають його
друзі.
Катерина
каже, що ніколи не забуде останній дзвінок Сашка. «Він мені подзвонив і сказав,
що якщо з ним щось трапиться, то щоб я сильно не плакала, — розповідає вона. —
Він також хотів, щоб я знала, що він мене дуже сильно любить. Тоді я запитала,
до чого він це? Не усвідомлювала всієї картини жаху. А тепер розумію, що він
знав, як там, і знав, на що йде». Батьки і брат Сашка відмовились від зібраних
коштів і передали їх на Майдан.
ГЕОРГІЙ АРУТЮНЯН
ЗАГИНУВ: 20 ЛЮТОГО 2014 РОКУ БІЛЯ
МОНУМЕНТА НЕЗАЛЕЖНОСТІ У КИЄВІ
20 лютого
снайперська куля наздогнала Георгія Арутюняна
на Інститутській, біля верхньої барикади.
«Патріот і сміливець, вірменин за національністю з грузинським паспортом
і українським серцем», — так про героя Небесної сотні Георгія Арутюняна згадує
його донька Аня.
Зі словами: «Як
це так, молоді будуть гинути, відстоюючи свою свободу
та право на гідне майбутнє, а я вдома буду сидіти. Я життя вже прожив, а вони
ще навіть пороху не нюхали…», — Георгій Арутюнян поїхав
на Майдан з перших днів протистояння.
Колона з автомобілів,
яка везла тіло героя Небесної сотні до Рівного, розтяглася більш
ніж на п’ять кілометрів. Люди виходили з домівок із запаленими свічками посеред
ночі, щоб провести похоронний кортеж.
Його та
ще двох героїв Небесної сотні з Рівненщини поховали 23
лютого. Три труни несли на руках посеред коридору з сотень українців, які
прийшли віддати шану своїм героям. Він не боявся смерті,
він боявся тільки одного: кинути дітей напризволяще. Після його
смерті сиротою залишилась маленька дочка Арутюняна, чотирирічна
Ашхен. Дружина героя Небесної сотні померла два роки тому.
Опіку над малою взяла старша сестра Анна.
ПРИСВЯЧуєься ТИМ, ХТО ЗАГИНУВ НА МАЙДАНІ У
БУРЕМНІ ДНІ ЄВРОРЕВОЛЮЦІЇ.
ГЕРОЇ НЕБЕСНОЇ СОТНІ ПОВСТАЛИ ПРОТИ НАСИЛЛЯ,
НЕСПРАВЕДЛИВОСТІ ТА БРУТАЛЬНОГО ЗҐВАЛТУВАННЯ СВОЄЇ КРАЇНИ… КОЖЕН ЗДІЙСНИВ
ОСОБИСТИЙ ПОДВИГ — ВІДДАВ НАЙЦІННІШЕ — СВОЄ ЖИТТЯ ЗАРАДИ НОВОЇ УКРАЇНИ.
ВІЧНА
ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЯМ!
Пам’ять Крутів невсипно стукається
в наші серця
Сімох полонених більшовики не
розстріляли і відправили у більшовицький тил. Один із них згодом чудом
урятувався. Решту тут же, під Крутами – спочатку розстрілювали, а потім
добивали штиками і ножами
27 січня 1918 року з Києва назустріч більшовицьким
військам, що наступали на Україну, вирушив добровольчий Студентський Курінь.
Він складався із студентів Університету імені Святого Володимира (нині це
Київський національний університет ім. Т.Шевченка), новоствореного Українського
народного університету, а також із гімназистів київських гімназій.
Курінь
мав на меті допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. По дорозі
прийшло зведення, що в Бахмачі уже ворог. Тому загін зупинився відразу за
Ніжином, на станції Крути – за сто двадцять кілометрів від Києва. Перемога під
Крутами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до
Києва військових частин з регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на Київ.
Окопи
українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу нат3-4
кілометри . Поряд зайняли оборону трохи більш досвідчені
студенти Української військової школи, в кількості 250 бійців. Студентський
Курінь становив до 300 юнаків. Загалом українські сили під Крутами не
нараховували навіть шести сотень бійців.
Проти них
рухався передовий загін військ Муравйова кількістю близько 6 тисяч військових,
який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крутів була
тільки одна гармата.
Бій ішов
цілий дань зранку 29 січня 1918 року й до вечора. Вогнем 35 кулеметів та
рушниць студенти і школярі змусили захлинутися декілька більшовицьких атак.
Увечері, після закінчення патронів, командир правого крила – учнів військової
школи – дав наказ відступати. Однак ліве крило (Студентський Курінь) чи
переплутало, чи взагалі не почуло цього наказу і фактично пішло у наступ. У
результаті більша їх частина загинула під час цього неузгодженого маневру. 35
потрапили в полон.
Сімох
полонених більшовики не розстріляли і відправили в більшовицький тил. Один із
них згодом чудом урятувався. Решту убивали тут же, під Крутами – спочатку
розстрілювали, а потім добивали штиками і ножами. Як свідчили селяни, що бачили
страту, учень сьомого класу гімназії Пипський
- заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили інші. Потім
убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села.
Хату, що дала йому притулок, окупанти спалили. Загалом втрати українців під час
бою під Крутами становили близько 300 бійців загиблими.
Втрати
більшовиків під Крутами оцінюють за непрямими даними. Судячи з усього, вони
немалі. Завдяки характеру бою під Крутами вони разом із пораненими могли
становити до 2 тисяч. Відомо, що до Києва з 6 тисяч передового загону
більшовиків дійшло 4 тисячі, хоча, по дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших
великих сутичок не було.
Дорога до
столиці України Муравйову була відкрита. 8 лютого 1918 року він вступив до
Києва, де почався червоний терор. У перший день захоплення Києва російські
більшовики вбили три тисячі громадян. Розстрілювали за «буржуйський вигляд», за
«косий погляд», за «кожне українське слово», або й просто так, як писав
очевидець тих подій уродженець донецького Дебальцево поет Володимир Сосюра.
Загалом
за неповний місяць окупації червоними було вбито за різними оцінками від 5 до
20 тисяч громадян (населення міста на той час не перевищувало 200 тисяч).
Муравйов у своїх зведеннях писав, що він воював з «гайдамаками», «щирими украинцами»
чи «господами украинцами».
2 березня
1918 року російсько-більшовицькі війська було вигнано з Києва, і 19 березня
відбулося перепоховання згаданих вище двадцяти восьми розстріляних полонених.
Їх викопали з братської могили під Крутами. Над цією могилою місцеві селяни,
які одразу зрозуміли, де «наші», за власною ініціативою після бою насипали
курган. За кілька тижнів після бою під Крутами Михайло Грушевський писав:
«Надаремно пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона
принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма:
добровільно прийнятого духовного закріпачення!» Однак такого закріпачення вже
не було в тих бійців, які загинули під Крутами. Воно лишалося тільки в
безглуздих і безвідповідальних політиків, які виявилися нездатними мобілізувати
свій народ і перемогти в тих умовах, коли поразка означала смерть.
Комментариев нет:
Отправить комментарий